Skip to Content

Проект Олесі Хоменко "Сородна праця" в Малій Галереї Мистецького Арсеналу

Дата: 
04/06/2011 - 26/06/2011

Сородна праця

“Сородна праця” – термін Григорія Сковороди, який був філософом-ідеалістом і вважав, що кожна людина має схильність до певного виду праці, і що щастя полягає в тій справі, до якої людина має природні нахили. Я хочу актуалізувати сьогодні це поняття і спробувати ввести його в поле критичного дискурсу, протиставити його усе ще актуальному сьогодні поняттю “відчуженої праці” за Марксом..

Фігури робітників вписані у формат моїх полотен таким чином, що картина наче «затісна» для них. Ноги стоять на краю картини, голова втискається в кут. Іноді, голова не влазить взагалі. Такий формальний метод для мене є метафорою соціальних та економічних умов, в яких сьогодні мусять працювати робітники. Тому, я протиставляю назву самим картинам (точніше, їх формальному методу). Тлом для моїх фігур служить підкладка ніжних кольорів. Такі “євроремонтні” кольори для мене є символом ілюзії щастя та добробуту. В поєднанні із “затиснутими” робітниками вони мають додати драматизму зображенню. “Зіткнувши лобами” в одному проекті два протилежні поняття, я навмисне не вказую, якому з них надаю перевагу, дозволяючи їм співснувати одночасно. І з рештою, яке з цих двох понять сьогодні відповідає моїй художній діяльності?

Леся Хоменко

«Сородна праця», як на мене, дуже симпатичний конструкт. Розкриття потенціалу особистості виглядає як рецепт щастя для людини. Але не все так просто. «Сородна праця» – це утопія і реальність одночасно. Вона є і можливою, і потрібною. Сковорода помилявся лише в одному: «сородна праця», яка виявляє індивідуальність людини – це те, що потрібно тобі самому, але аж ніяк не соціуму. Соціум лякає твоя індивідуальність, яка виключає можливість маніпулювання, він бажає бачити однотипні гвинтики в своєму механізмі… Пошуки себе – це справа антисоціальна в певному сенсі. В контексті сучасності займатися улюбленою справою, «рідною» власній природі – найбільш ефективний різновид «дауншифтингу». Кожен, хто бере участь мегаполісній гонці на виживання, мріє про безлюдний острів та пальму, де ніби-то колись відпочине від оточуючого «трешу». «Сородна праця» може стати тим островом. Зануритись у себе, замість того, щоб назавжди потонути у споживанні.. Тим паче, зараз людство знаходиться на піку цього споживацького неврозу і активно шукає протиотруту від нього…
444.jpg
«Сородна праця» говорить про завершення утопічного проекту – не лише в масштабі загальних інтелектуальних трендів, але в творчості Лесі Хоменко зокрема. Час утопій сплив. Художня мова, адекатна утопічному мисленню, теж вичерпала себе. Вона ніби пройшла певний замкнутий цикл і дійшла логічного завершення. Хоменко виросла на «гігантоманії» соцреалізму, на його інтонації пафосної піднесеності, яка тепер обернулась на пафосний протест. Гуманістичний аспект звеличення маленької людини: «хто був нічим, той стане усім», здавався дуже привабливим. Але, хто був нічим, той так нічим і лишився: про це свідчать скоцюрблені постаті. Люди не є органічними в стані «трудового екстазу», вони покручені життям і ніби застиглі, закам’янілі. Загальний емоційний тон проекту в порівнянні із попередніми змінюється, він є жорстким, розчарованим і навіть сатиричним. І це розчарування виходить за рамки звичної соціальної критики, оскільки критика передбачає можливість змін, але не виводить нас із певної системи координат. А тут – явний збій у системі. Це фундаментальне розчарування в можливості побудови органічного для людини суспільного ладу, яким позначається кінець утопічної доби. Виявляється, змінити мінус на плюс не так легко, а іноді просто неможливо. «Пролетарі» і селяни усім своїм виглядом говорять про це. За великим рахунком, незважаючи на політичні пертурбації, нічого не змінюється насправді. Працюють одні й ті самі схеми: є тільки експлуатація, або ж завуальована експлуатація. В суспільстві тотального відчуження праця може бути лише відчуженою. Змінити такий стан речей можна тільки в індивідуальному порядку, і тільки усвідомивши його. Та можливість аналізувати мають далеко не усі, а лише той нечисленний «прошарок», який художниця в данному випадку проігнорувала. Наразі, «сородна» праця не виявляє особистість, але цілком знищує, стирає її…
Вікторія Бурлака

--
З повагою,
Ваверчак Максим